53 роки. Військовий кореспондент. Понад 7 років висвітлює у своїх репортажах події з фронту на Сході України

Мене звати Андрій Цаплієнко. Я – журналіст українського телеканалу.. З 1999 року працюю кореспондентом у гарячих точках. Був у Афганістані, Македонії, Іраку, Кот-д’Івуарі, Непалі, Грузії, Ліберії, Колумбії та в інших країнах. Зараз здебільшого роблю матеріали з фронту російсько-української війни. 

Ключова відмінність, коли ти працюєш вдома на війні чи в інших країнах, полягає в тому, що тобі важко, а подекуди і неможливо бути, як то кажуть, над битвою, над сутичкою. Підготуватись морально до зйомок військових дій вдома – неможливо.

Журналіст, працюючи на конфлікті, має розуміти, що є дві його сторони. Тож він не має робити висновки, яка сторона є загарбником, а яка є потерпілою. Він завжди підводить ситуацію до того, що глядач сам робить висновки. Так працює хороший журналіст, така правильна журналістика за стандартами цивілізованого світу. 

Але працюючи в Україні, важко бути над сутичкою, тому що в тебе в кишені паспорт твоєї понівеченої країни, у якої забрали Крим, пів Донбасу, людей якої вбивають. Ми розуміємо лицемірство Росії, і зрештою той факт, що вона воює проти нас, що воює її зброя, її люди, її гроші, її політики, її мас-медіа. Вони налаштовані на те, щоб просто розібрати на запчастини Україну, виснажити у цьому нескінченному марафоні. І в цьому випадку, я розумію в яких умовах ми працюємо, не можу я тут залишатися нейтральним у своїй країні. Інакше, це буде просто зрада країни. А на це я піти не зможу, ніколи. 

Війна триває вже понад 7 років. Нехай ми втомилися бігти цей марафон, але ми не можемо зупинитися. Ми не можемо сказати собі, що ми програли цю війну. Якщо впаде Україна, то впаде і цивілізований світ. Просто потрібно це розуміти і не залишати нас наодинці з ворогом.